Тема: Підсумок знань із теми «Наша Батьківщина — Україна»

Мета: підбити підсумок знань, які учні отримали з указаної теми; розвивати спостережливість, увагу, пізнавальну активність і здатність до творчості, до самовираження і спілкування у сумісній діяльності; виховувати бережливе ставлення до природи, почуття патріотизму.

Обладнання: карти України (фізична, атласи), індивідуальні та групові картки, ілюстрації, гербарії, матеріали фотомонтажів попередніх уроків, матеріали для ігор.

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань

1. Робота з зошитом.

Повідомлення про стан погоди. Учні роблять висновки щодо змін погоди, аналізуючи записи в зошиті.

2. Робота у групах.

(Учитель може заздалегідь поділити дітей на групи і дати їм різні завдання; наприклад, усні повідомлення, розповідь-екскурсію по фотомонтажу, підготовка матеріалу для ігор, розповіді про народні промисли. Цей урок учитель будує на власний розсуд, при цьому може використати матеріали попередніх уроків, а також подані нижче).

Провести стрілочки від кожної природної зони до назв професій, які найбільш поширені у тій зоні (стрілочки можуть бути кольорові: наприклад, для зони мішаних лісів — зелені, степів — жовті).

 Лісоруб

Хлібороб

 Шахтар

Комбайнер

Зона степів Оператор поливної установки Зона мішаних

 лісів

Тваринник

 Лісник

 Доярка

Єгер

Меліоратор

3. Індивідуальна робота. Заповнити таблиці.

Картка 1

 Назва рослини У якій природній зоні росте

Береза звичайна

Хурма

Липа

Ковила

Лавр

 Кипарис

Сосна Станковича

Картка 2

Назва тварини У якій природній зоні живе

Зубр

Вусач альпійський

Сайгак

Бобер

Дрохва

 Жовтобрюх

II. Узагальнення та систематизація знань

Учитель підбиває підсумок вивченого на уроках.

 Вічне кохання (Легенда )

В одному з гірських селищ жив собі леґінь* Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам’ятав. Може, що мав високий гнучкий стан чи вже дуже спритний був до роботи.

Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатись додому, а заночувати в лісі. Стара смерека гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкрила його своїм пахучим убранням. Утомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина, вся в зеленому, очі зелені і довга, до самого долу, коса. Вона лагідно і сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся і щось стиха наспівує.

Прут ніяк не міг надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб торкнутись її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують у далекому небі. Аж дивиться — повисло щось у смерековій гілці й світиться дивним зеленим вогником. Підійшов, узяв у руки. А воно й далі світиться. Так тихо й ласкаво.

Уже зникли зірки і зажеврілося небо на сході. У променях вранішнього сонця заблищала роса. Десь здалеку долетів перший несміливий спів пташини.

А трохи згодом уже весь ліс ожив. Величезне сонце піднімалося із-за гір. Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахідку. А коли глянув, то побачив: у руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилась: мабуть, згасла в перших променях сонця. Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню-дівчину.

Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Сховавшись за велику смереку, він чекав на лісову красуню.

Розтанули гори в нічній темряві. Повисипали зірки на небі... Раптом наче з-під землі з’явилась дівчина. Вона, тихесенько відхиляючи віти, ішла до старої смереки. Дівчина присіла на шершаве коріння, що повпивалося в землю, і заспівала. Спочатку тиха, а потім

дедалі гучніша пісня полетіла між гори. Далека луна підспівувала дівчині. Захоплена піснею, вона незчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив її і пригорнув до себе. Довга зелена коса обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому здалося, ніби вся краса і велич Карпатських гір відбилася в них, глибоких і чарівних. Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.

— Хто ти?

Ніби неживі, злякані вуста ледь-ледь розпустилися в посмішці, але мовчали.

— Хто ти? — знову запитав Прут.

Вона трохи схилила голову набік, посміхнулася:

— Говерла.

«Говерла, Говерла...» — прошепотів вітер. «Говерла, Говерла...» — полетіло ген-ген у далину і стихло.

З того часу Прут майже не приходив додому. Цілими ночами разом із Говерлою блукав у горах. Кохання, велике і щире, переповнювало їхні серця. Неосяжне, як те синє небо над горами, воно кликало за собою.

Але потроху перша радість кохання стала затуманюватись. У Прута в долині жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.

Почувши про кохання Говерли до Прута, батько розгнівався і прокляв свою доньку. Задрижали гори, загуркотіло, обсипаючись, каміння, застогнали на шаленім вітрі, затремтіли проліски. Пішов гомін по горах: «Про-кля-ав, про-кля-ав!»

Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залилася слізьми.

— Смереко-матінко, нема мені долі: занапастив батько. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без Прута я загину. Навчи, люба, що робити? Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось зашепотіла.

— Добре, — промовила Говерла. — Прощавай, смереко, прощавайте, гори, прощавай, мій голубе Пруте. Як не належатиму тобі, то й не буде мені життя тут, — і ступила на край прірви.

Ніби земля розверзлася, так загуло навкруги. Страшенна злива попригинала дерева. Вітер, мов скажений, виламував усе на своєму шляху. Він із розгону вдарявся об гору, виривав, гнав далі каміння і летів до сусідньої гори, одним подихом зрушуючи в

долину величезні кам’яні брили. Блискавка на мить освітлювала спотворені гори. Поламані дерева, що стягували до вітру свої повикручувані лапи і благали: «Перестань, пер-рре-ста-ань».

Аж над ранок ущухла буря. Велике сонце піднялося оглянути Карпати — і здивувалося. На місці старої долини виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди, дивувались новій горі-красуні.

Тільки у Прута щось тривожно на серці. Побіг він на гору.

— Говерло, Говерло, де ти?

— Це я, — каже гора. І біла ромашка, всміхаючись, зроняє кришталеву сльозинку-росинку. — Так, так, це я, Пруте.

Не повернувся Прут до людей. Залишився біля гори. А трохи згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона проклала собі шлях в ущелинах, спадала із стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розповісти щось тим величним вічнозеленим горам.

І прозвали люди ту річку Прутом, а височезну гору, біля якої в’ється Прут, — Говерлою.

...Задивляється Говерла в ясні чисті води Прута, а він гомонить до неї, мов розказує про своє вічне кохання.

 Синевір (Легенда )

Це слово знайоме багатьом. Відусюди з’їжджаються люди, щоб милувалося око і серце раділо від неповторної краси зелених Карпат, у долонях яких лежить Синевір.

У сиву давнину ці гори належали багатому графові, якому вдалося тимчасово підкорити гордих горян, зуся синява бездонного карпатського неба.

Батько, захопившись своїми господарськими справами, не вгледів, як донька, зачарувавшись верховинською красою, вийшла на полонину. Сіла під розлогу смереку, враз її душу полонила чиста, як ранкові роси, ніжна мелодія сопілки. Оглянувшись довкола, дівчина помітила овець, що паслися на галявині, а потім і юнака, який їх стеріг. Юнак сидів і до самозабуття вигравав на сопілці пісню рідних гір. Чорняве волосся аж горіло під теплим сонцем.

Його гордий погляд зосереджено зорів на круті схили гір. Засмаглі пальці легіня дрібно витанцьовували на сопілці, і від того мелодія віддавала то сумом, то радістю. Помітивши дівчину, юнак перестав грати.

Дівчина попросила його заграти ще. Довго, доки не покликав гонець, слухала Синь сопілкову пісню, співзвучну цій природі. Під вечір дівчина попрощалась з юнаком, пообіцявши навідати його незабаром. Наступного разу, умовивши батька, вона знову приїхала в гори, щоб побачитись з Виром. Вони покохали одне одного. Але злі сили-заздрісники вистежили і донесли графові, що його донька покохала бідного верховинського вівчаря. Граф заборонив доньці зустрічатись із Виром. Та хіба знайдуться сили, які б перемогли кохання? Не зупинили Синь заборони батька, не злякали Вира погрози графа, і тоді граф виніс свій вирок.

Однієї днини, коли закохані мали зустрітись, юнак заздалегідь прийшов на своє улюблене місце і заграв тужливу мелодію. У цей час за намовою графа слуги потайки підкралися і з високої скелі зіштовхнули на легіня велику брилу. Синь очам своїм не повірила: на обочині тужила одинока сопілка, а в долині під великим валуном лежало розтерзане Вирове тіло. Сльозам Сині не було краю, аж поки вони не заповнили галявину і саму Синь. Так із сліз утворилося озеро, яке люди назвали Синевір. Вода в озері синя, це сумний пам'ятник нещасному коханню, вершина каменя — могили Сині і Вира. Навіть зараз у народі існує повір'я, що той, хто закохається на Синевірі, не розлучиться з коханою ніколи.

Багато й інших легенд існує про це унікальне озеро, і всі вони сумні та трагічні. Можливо, Сине-вір називається так ще й тому, що минуле життя верховинців було злиденним, важким.

Одного разу батько із сином пішли далеко в ліс заготовляти деревину. Зайшли так далеко, що вибратись вже не змогли. Харчі закінчились. Першим не витримав мук голоду син. Із передсмертних вуст сина батько ледь почув слово — «хліб». Тримаючи його на руках, він благально прошепотів свої майже останні слова: «Сине, вір...». Може, відтоді й зародилось одне з найблагородніших почуттів верховинського народу — віра в життя, людей, любов...

(За Т. Андріенко, С. Попович)