ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ ДО УРОКІВ № 26

На велику воду

У неділю тато сказав:

— Ну що, підемо на луки до річки?

Тимко і Наталя зразу погодилися.

На луках у них є улюблене озерце біля річки. Води в ньому небагато. Навіть Наталя з Тимком можуть його перейти.

Коли підійшли до озера, побачили, що води в ньому зовсім мало.

І вся вода якось дивно брижиться, хвилюється, аж запінилась.

— Що це, татку? — гукнув Тимко.

— То риба, сину... Озерце пересихає...

— А що потім буде?

— Потім, — сказав тато, — вода висохне і риба загине.

— Назовсім? — здивувалася Наталочка.

— Звичайно назовсім. Бо не буде чим дихати, що їсти...

— І оцей великий? — показала Наталочка на карася, що хлюпотів хвостом біля самого берега.

— І цей великий...

— І ті два маленьких?

— І ті два маленьких...

Діти примовкли.

— Я не хочу, — скривилась Наталочка, — не хочу, щоб рибка загинула.

Тимкові дуже кортіло наловити рибки.

— То ж краще її переловимо.

Тато поклав йому руку на голову.

— То не рибалка, сину, що ловить рибу, коли вона в біду потрапила.

— А хіба можна якось допомогти рибці?

— Можна, — хитнув головою батько, — а неси-но сачок. Та набери у відерце води.

Тимко все зробив, як велів татко. Наталочка і собі кинулась їм допомагати. Вони виловлювали сачком рибу з озера і викидали у відерце. Потім відносили і виливали в річку. Риба блискала сріблястим боком і плигала в глибину. Звичайно, дуже раділа, що люди випускали її на велику воду.

Як лелеки дітей врятували

( Легенда )

Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників.

Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко вони були, не почули. І тоді птахи підхопивши на крила потерпілих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і порубали їх. З того часу в Україні лелекам завжди раді. Де взялися павук, черепаха і бджілка ( Легенда )

Колись, ой, то було дуже давно, в одній далекій країні жила жінка. І мала вона три дочки. Пройшли роки, підросли її дівчата. Жінка віддала їх заміж. Кожна з дочок мала своє господарство. Занедужала господиня. Ось вона й послала свою вивірку (білку) до старшої дочки, щоб та прийшла, бо занедужала мати. Вивірка застала старшу дочку за роботою. Вона ткала полотно і не погодилася прийти до матері. Сказала, що не має часу. Розсердилася вивірка і зробила її павуком.

Ось тобі кара: тчи все життя.

Пішла вивірка до другої дочки. Та була зайнята роботою по господарству. Вона мила посуд. Не пішла і ця дочка.

Ти будеш черепахою — вирішила вивірка.

Пішла вивірка до третьої дочки. Та також була за роботою. Але як почула, що мати хвора, то швидко все залишила і прибігла до рідної хати. Прожила ця дочка довгі роки щасливо, а в глибокій старості стала золотою бджілкою. Літає вона над медоносними полями, над далекими лісами, скрізь у праці, але завжди повертається до рідного порога — до мамки своєї у вулику.

Бузьки

(Українська народна пісня)

Із краю-вирію бузьки вилітають,

до нашої хати дороги питають.

Гей летіть ви, бузьки, попід небом синім,

аж там, де кружляють плут на царині.

— А ми прилетіли звисока дивитись,

ой чи ви нас ждали, ой чи ви смутились

Облітав журавель

Облітав журавель Ми спитали в журавля:

сто морів, сто земель, — Де найкращая земля? —

облітав, обходив, журавель відповідає:

крила, ноги натрудив. — Краще рідної — немає!

(П. Воронько)

Діти й ластівка

Ластівочка чорно-біла Ми і киці накажемо,

Під стріхою гніздо вила, І песика прив'яжемо.

Над подвір'ям кружляла Відженем лихого хлопчика

І діток споглядала. І недоброго горобчика.

І питалася сердечно: Ліпи гніздо скоро, духом,

— Чи гніздитись тут безпечно? Вистеляй м'якеньким пухом,

— Мила, люба ластівко, Бо надійна наша стріха

Ти не бійся за гніздечко. Захистить тебе від лиха.

(М. Підгірянка )

Для чого півневі гребінець

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Через те і хвіст у нього такий пишний. Розчесавши хвоста, півень кладе гребінець на голову. А вдень ходить, розпустивши хвоста. (В. Сухомлинський)