ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ ДО УРОКУ 20

Глухий дощик (3 народного)

— Дощику, дощику, — просять люди, — іди туди, де просять...

— Де косять? — недочув дощик та й побіг на пасовищу.

— Дощику, дощику, іди туди, де чорно.

— Де вчора? — недочув дощик та й побіг туди, де лив учора.

— Дощику, дощику, іди туди, де ждуть.

— Де жнуть? — знову недочув дощик і швидко побіг на жнива.

Який океан найглибший?

Сьогодні людина вивчає океан. До глибини 3600 м дно океанів вкрито м'якими тінистими покладами, які складаються зі скелетів малих морських тварин. На глибинах більше 6 км дно вкрите мілкою тиною, яку називають «червона глина». В її частинку входять скелети тварин, залишки мілких рослин, вулканічні золи.

Глибину океанів виміряють, направляючи в глиб звукові хвилі і приймають відбитий сигнал. Для цього виміряють час, за який звукова хвиля доходить до дна і після відбиття вертається, і після цього час ділять на дві частини.

Найглибший — Тихий океан, його середня глибина 4.281 м, потім

Індійський — 3.963 м, Атлантичний океан — 3.926 м.

Для порівняння: Балтійське море має середню глибину — 55 м.

Невідомо, чому і як сіль попала в океан. Але відомо: якщо висушити всі океани, із солі можна було б побудувати стіну висотою 230 км і товщиною 2 км, така стіна змогла б обігнути всю земну кулю.

В і л морської води є ЗО г солі.

Гірський струмок

За все моє життя я нікому не заподіяв зла. Я хлюпочу і біжу собі, біжу, щоб утамувати спраглих.

У літню спеку скільки звірини йде до мене, п'є мою водицю.

А скільки стомленого люду. Прийдуть, відпочинуть.

Холодної водиці нап'ються. А тільки один із тисячі скаже: «Бувай здоровий, гірський струмочок». А інші проходять.

То хай вже

Адже я такий щасливий часом, як згадаю, що коло мене мої вірні друзі. Ось хоч би оце каміння. Воно поросло мохом. А ще нахилилися наді мною жовта скеля й дивиться на мене. А он велети-клени попнулися аж до неба, і куди там пробитися до мене палаючому сонцю.

А їхнє корячкувате коріння так і в'ється коло моїх грудей.

А на третій версті випиває мене, поїдом їсть величезна річка і губить мене, моє ім'я. І що їй тільки заманеться, те вона й робить зі мною. Як зареве та як шарпоне береги, аж дерева з корінням вивертає, рідину по собі лишає. А я мушу допомагати, бо я ж у ній течу.

Ох, ладен розірвати себе!

Скільки разів допікали мене зойки людей: «Людину річка підхопила, рятуйте!». А в тому ж і моєї вини є трохи. Ой, гірка доля моя!

О, якби я міг безупинно текти й поливати землю, та гірка доля моя!

О, якби я міг безупинно текти й поливати землю та напувати і людину, і звірину. А який я щасливий, коли пробігаю повз травичку, що уже ось-ось має засохнути, і освіжаю її, а вона дякує мені.

А ледь зачує моє хлюпотіння, так і голубиться до мене й гукає:

— Спасибі тобі, струмочку, спасибі! Або продзюрчу там, де буря понівечила коріння дерев. Напою його, і вже потяглися листочки вгору.

Та ось цієї ночі приснився мені сон, що страшна посуха геть висушила мене.

Посохли трави, дерева, усі мої родичі й друзі. Гарнесенька пташка спурхнула з осикової гілки, щоб покупатися, та куди, не змочила й крилець та й заплакала.

Я все бачив, і боліло моє серце. Мої друзі: щавель, очерет, береза, липа самі вже засихали, але захвилювалися: «Допоможімо струмкові, щоб він не висох». І вони дали мені по краплинці роси зі своїх листочків, гілочок, корінців та дарма. Наче сама земля провалилася переді мною і мала ось-ось поглинути мене. Я перелякався і прокинувся.

Глянув угору, всі кручі й провалля закутав туман. Клен прошепотів: «Не бійся, крихітко, не висохнеш, не загинеш!»

Аж ось обережний олень, поклав на спину роги, квапливо підійшов до мене, припав до чистої води, напився й пішов. Аж тоді я заспокоївся й сказав: «Ні, не всох я, ні». (В. Пшавела)