ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ ДО УРОКУ 18

Поезії про пори року

То не квіти у садках,

Висне іній на гілках.

Ой в садках, ой в садках

Висне іній на гілках,

По доріжках, по стежках

Біло, срібно, тихо так.

(Л. Первомайський )

Біло так, тихо так.

На доріжках, по стежках.

Тільки пташечка цвірінь:

Любий синку, хлібця кинь!

Ой цвірінь, ой цвірінь,

Люба доню, хлібця кинь!

(М. Підгорянка )

Пори року

Турбот і справ у неї досить,

В роботі їй не заважай:

Це працьовита й щедра Осінь

Збирає добрий урожай.

Ще й помахне пташкам привітно:

— До вирію летіти час!

І жовте листя непомітно

З дерев зриває раз у раз.

Злітає листя, жовтий килим

Лягає з шурхотом до ніг

А вже на нього пухом білим

Сідає перший білий сніг.

Вже зникла дівчинка колишня,

І молодиці вже нема —

І тільки бродить в білій тиші

Бабуся лагідна — Зима.

Вона вкриває льодом води

Усіх ставків, озер і рік.

Під сніг ховає в полі сходи,

Щоб лютий холод їх не пік.

Велить, щоб віхоли гуділи,

Хилили все живе до сну...

І все спочине...І зраділо

Зустріне дівчинку — Весну!

(Н. Забіла )

Розмова про сонце

Скажи мені, мати, де йде сонце спати?

За високу гору, в золоту комору.

А хто йому стелить на білій постелі?

Зіронька вечірня, гарна, як царівна.

Хто ж його колише усе тихше й тихше?

Соловей піснями, тиха нічка снами.

А які сни має, коли засинає?

Сняться йому квіти, що вдень для них світить.

А хто його збудить, як світати буде?

Пташечки веселі збудять із постелі.

А на що, як встане, то найперш погляне?

На дітей, серденько, чи встають раненько.

(М. Підгорянка )

Виходить в поле залюбки.

• Як уночі іній на дерева ліг — не випаде сніг вдень.

• Перед потеплінням шибки у вікнах і в мороз потіють.

• Сніг до дерев прилипає — на тепло.

• Якщо з берези тече багато соку — літо буде дощове.

• Квіти пахнуть здалека — на вітер.

• Багато було пролісків — гарно вродить картопля.

• Зацвіла горобина — скінчилися приморозки і надовго встановилось тепло.

• У червні люди раді літу, а бджоли цвіту.

• Липень — вершина літа.

• Погане літо буває, як сонця немає.

Бо Сонце єдине

Сидить школяр за столом у садку й виконує завдання. А завдання йому таке: «Подивись навколо себе, роздивись кожну річ і порівняй її з іншою річчю».

Замислився школяр. Над головою — тремтять листочки осики.

Тремтять і все шепочуть, немов якусь таємницю гомонять. Ніби першокласниці, що вийшли на перерву й таємниче щось розповідають одна одній. Подивився школяр додолу, побачив два зелені листки й між ними — білі квітки. Це конвалія. Ой, як схожі квітки конвалії на кришталеві дзвіночки. Здається, доторкнись — і вони задзвенять.

Десь дзижчить бджола. А ось чути низьке гудіння — це джміль.

Заплющив очі школяр, і уявляються йому дві струни, одна тонка, а друга товста. Сидить музикант, торкається обох струн — ось із чим можна порівняти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.

А це запищав десь комарик. Писк його тоненький, тоненький.

З чим його порівняти? Мабуть, із сопілочкою, зробленою із стеблини кульбаби. Якби заграти на ту сопілочку, то було б схоже на комариний писк. Заходить сонце. Небо на заході червоніє. Воно схоже на велике-велике макове поле. Безліч макових квіток розквітли і всі одного кольору — рожевого. От якби дійти до макового поля — намилувався б красою.

Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велике, багряне. З чим порівняти?

Бо тільки воно — Сонце.

(В. Сухомлинський)