Декор і декорування. Дивні тварини

Мета:

навчальна: продовжувати надавати учням поняття про скульптуру як вид мистецтва, ознайомлювати з матеріалами та інструментами художника-кераміста; закріплювати поняття «декор» та «декорування», навички роботи з пластиліном (глиною);

розвивальна: збагачувати та закріплювати в дітей уміння сприймати, розрізняти та аналізувати характерні особливості декоративної скульптури; закріплювати навички основних видів ліплення, передавання форми, рухів та декорування тварин; розвивати дрібну моторику руки;

виховна: виховувати в учнів естетичне сприйняття навколишнього світу; стимулювати розвиток допитливості; виховувати екологічну культуру, любов до українського народного мистецтва.

Обладнання: навчальні плакати, репродукції робіт відомих майстрів і навчальні роботи з методичного фонду; об’ємні зображення.

Матеріали та інструменти: дошка для ліплення, пластилін (глина), стеки, простий олівець, матеріали для відбитка.

Тип: комбінований урок.

Методи і засоби роботи: евристична бесіда; практична робота на базі засвоєного матеріалу.

Коментар

Декорувати — прикрашати, надавати красивого вигляду, художньо оформлювати.

Декор — поєднання елементів, призначених для прикрашання.

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація опорних знань і вмінь

Запитання

• Як називається вид образотворчого мистецтва, який створює об’ємні зображення?

• Якими матеріалами та інструментами користуються худож-ники-скульптори?

• Які скульптурні твори називають скульптурою? Рельєфом?

• Що таке кругла скульптура? Чим вона відрізняється від рельєфу?

• Які круглі скульптури називають пам’ятниками? Статуями? Статуетками? З яких матеріалів, на вашу думку, вони можуть бути виконані?

III. Вивчення нового матеріалу

Пояснення вчителя

Невеликі зображення людей і тварин (статуетки) люди почали створювати з глини дуже давно. Спочатку вони призначалися для магічних ритуалів, які повинні були допомагати в полюванні або захищати від злих сил. Потім невеликі фігурки стали іграшками та прикрасами для будинку.

(Учитель пропонує учням роздивитися народні іграшки, виконані з різних матеріалів народними майстрами різних країн (або їх зображення на власний вибір). Учням пропонується визначити, за допомогою яких засобів декорування майстри оздоблюють спрощену природну форму. З усього різноманіття іграшок для ретельнішого аналізу обирається один-два вироби, на виконання яких буде спрямоване подальше творче завдання. Форму та будову цих виробів аналізують більш ретельно).

Коли дивишся на чудові іграшки з глини, легко вгадати, який звір чи птах надихнули фантазію майстра.

Спочатку художник-кераміст уважно вивчає природну форму, потім спрощує й узагальнює (стилізує) її, обравши найхарактерніші риси, підкреслює і підсилює (декоративно переробляє) їх.

Українські сирні іграшки

Українські іграшки-свистунці

Бразильська декоративна іграшка

Гуцульський коник із сиру

Потім майстер ліпить іграшку з глини й прикрашає об’ємним декором (декорує), просушує її на повітрі, обпалює в спеціальній печі, розфарбовує й покриває кольоровою або прозорою глазур’ю.

* * *

Майстер іграшку робив. Довго глину він місив.

Він руками обома Ліпив форму недарма. Візерунком коні вкриті,

Тихо сохнуть на повіті.

В печі він їх обпалив Та глазур’ю щільно вкрив. Вийшла іграшка з душею, Ми милуємося нею.

Н. Горошко (Бажано проілюструвати всі етапи розповіді відповідним ілюстративним матеріалом.)

IV. Закріплення вивченого матеріалу

творче завдання

Слово вчителя

Роздивіться уважно іграшки, виконані художниками-керамістами різних країн. Виліпіть із глини, пластиліну або солоного тіста іграшку, взявши за основу форму тіла тварини, яка вам подобається. Прикрасьте свою іграшку кольоровим або об’ємним декором.

Послідовність ліплення декоративної іграшки

Пояснення до творчого завдання

Фігурку тварини виконують конструктивним способом ліплення. Усі частини тіла спрощують, зберігаючи характерні ознаки, притаманні саме цій тварині. Спочатку виконують великі частини тіла (тулуб і голову), потім примазуванням додають частини, менші за розміром (лапи, вуха, хвіст, шию).

(Учитель має акцентувати увагу учнів на необхідності весь час порівнювати розміри і пропорції окремих частин тіла тварини між собою та щодо загального розміру. Частини скріплюють між собою примазуванням.

Іграшка, запропонована для виготовлення, має складнішу будову, ніж вироби, що створювалися на попередніх уроках ліплення, тому з метою полегшення виконання роботи на дошці доцільно вивісити великі таблиці, на яких зображено етапи ліплення.)

Фігурка може бути декорована за допомогою орнаменту (геометричного або рослинного) або за допомогою спрощених та узагальнених природних елементів.

(На спеціальних таблицях бажано продемонструвати елементи декору-Іграшка-сувенір , а також найпоширеніші прийоми декорування.

Учні мають вигадати елементи для декорування самостійно, спираючись на декор народної іграшки.)

V. Підбиття підсумків

Обговорення учнівських робіт

Під час оцінювання виробів необхідно враховувати: наскільки правильно учні відтворюють форму та будову тіла тварини, обрані рухи, якість виконання найхарактерніших деталей декорування. На найвищу оцінку заслуговують вдалі та доречні конструктивні зміни та доповнення до зразка, запропонованого вчителем.

Додатковий матеріал

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, що виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.

У IV—ІІІ тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін.) та їх дитинчат, які символізували плодючість. У могильнику на території Львівської області археологи знайшли

ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики.

Дитячі іграшки давніх слов’ян (дерев’яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X — початком XII ст. У той час виготовляли й так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.

У дохристиянський період іграшки переважно зображували священних звірів, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв’язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок періоду XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ані в XIV, ані в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. унаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок — «пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст.— дерев’яні кухлики для зачерпування рідини, дерев’яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами — вирізані фігурки попарно з’єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів; головоломки для дітей — так звані велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і дванадцяти коротких кілочків, що утворювали на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала — із чотирьох однакових кілочків, зв’язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно було виявити кмітливість і винахідливість.

Найбільше дерев’яних іграшок виготовляли на Прикарпатті, у Яворові (Львівська область). Це різноманітні візочки з драбинками, кониками, іграшкові меблі (столи, скрині, лави-ліжка —

бамбетлі), іграшкові музичні інструменти (сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки та ін.).

Селище Опішня (Полтавська область) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки в типовому одязі, звірі-музики тощо).

Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й «дріб», тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, васильківські та ін.).

На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар (Вінницької області), Адамівка (Хмельницької області), Калагарівка (Тернопільської області) та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі та рот позначали крапками й рисками. Подільські ляльки тримали в руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображували на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд звірів та птахів.

У XIX — на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та с. Великий Кунинець Тернопільської області). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.

Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль) виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку й чоловіка в танку. Свищик «колисочка» має вигляд «колиски на кружалах», у якій лежить дитина. Окрему групу забавок складають керамічні тарахкальця («хихички»), відомі ще з часів трипільської культури, — порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін.).

На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з плавленого овечого сиру. Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів, баранчиків, фантастичних півників, коників, а повернувшись

із полонини, дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки, і в XIX ст. виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом. Найбільшими осередками цього промислу були села Брустурів, Річка, Снідавка і Шепіт теперішньої Івано-Франківської області.

В Україні іграшки виробляли не тільки з твердих і пластичних матеріалів, а також із лози, соломи, рогози, повісма, довгої трави. Для виготовлення саморобних іграшок використовували тканину, кольоровий папір, картон.

Першим збирачем і дослідником української народної іграшки був священик із Суботова Марко Грушевський (1865—1938), родич відомого історика Михайла Грушевського. У 1904 р. було опубліковано його працю «Дитячі забавки та ігри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії».

Народна іграшка є специфічним витвором. Вона має для дитини пізнавальну цінність, відображає явища реального світу в доступних їй формах.

Народна іграшка повинна не тільки нести інформацію, але й бути естетичною, втілювати оригінальну ідею. Використання її в дитячому садку, вдома, в школі збагачує, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і рідного народу, розвиває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички. Дитина сприймає народну іграшку і як витвір мистецтва, що сприяє її духовному збагаченню. Отже, народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони взаємодоповнюються.