Штрихи до портрету Вольтера (1694 - 1778). Ідейний зміст і художня структура філософської повісті Вольтера «Простак», сенс її назви
Тема. Штрихи до портрету Вольтера (1694 - 1778). Ідейний зміст і художня структура філософської повісті Вольтера «Простак», сенс її назви
Мета: ознайомити учнів із основними фактами життя та творчості Вольтера, розвивати навички самостійного опрацювання навчального матеріалу, удосконалювати вміння розгорнутого висловлювання на задану тему, коротко та лаконічно узагальнювати матеріал, виховувати інтерес до духовних надбань людства, літератури давніх епох.
Обладнання: додаток 15: візуалізований матеріал (портрет Вольтера, статуя Вольтера, пам’ятник Вольтеру, музей Вольтера у Парижі); word-документ про Вольтера для підготовки творчої групи учнів до уроку.
Тип уроку: комбінований урок.

Хід уроку
Епіграф: Поетичні сили Франції об’єдналися у Вольтері.
Й. В. Гете
І. Перевірка виконання домашнього завдання .
Методичний коментар: учні проводять літературну вікторину, пропонуючи для роботи ті запитання, які підготували вдома. Після закінчення роботи учитель підводить підсумки, оцінює роботу учнів.
ІІ. Вивчення нового матеріалу.
1. Слово вчителя. Сьогодні на уроці ви ознайомитеся із основними фактами життєвого та творчого шляху Вольтера, осмислите велич його думок, усвідомите непересічність його особистості.
ІІІ. Вивчення нового матеріалу.
1. Повідомлення творчої групи учнів про життєвий та творчий шлях Вольтера.
Методичний коментар: учитель може заздалегідь запропонувати учням необхідний матеріал, скориставшись поданим далі текстом ( додаток 15, word-документ) , або порекомендувати для підготовки до уроку завітати на сайт http://www.tnpu.edu.ua .
Остання травнева ніч 1778 року видалася теплою, і вартові паризької застави, солодко позіхаючи, приготувалися вже було закрити смугастим шлагбаумом широкий тракт, що вів від столиці до провінції Шампань, коли почувся цокіт копит. "Кого ще там дідько несе проти ночі", - невдоволено пробурчав собі під носа офіцер і майже дослівно повторив своє запитання вголос. "Слава Ісусу Христу!" - за цим церковним привітанням, що пролунало з блакитної оздобленої зірками карети, яка щойно під'їхала до застави, вартові впізнали служителя Божого. "Документи", - не люб'язніше, ніж раніше, проскрипів загрубілий на службі голос. "Документи в порядку, абате Міньо, але яка крайня потреба погнала вас у дорогу проти ночі, і що там у вас у кареті?''
Якби ж то вартові могли знати, що в разі затримання цієї карети на них уже наступного ранку чекало б підвищення по службі й значна грошова винагорода (адже католицька церква славилася вмінням щедро винагороджувати за послуги, надані їй у боротьбі з її запеклими ворогами, а в кареті знаходився найперший з-поміж них!). Але вони цього не знали, а крім сплячого старигана в нічному халаті й ковпакові в кареті нікого не було. А втім, вони цього старигана добре розуміли - їх самих хилило на сон. І хоч ця карета здалася офіцерові напрочуд знайомою, він махнув рукою і крикнув: "Проїжджай!' Абат поспішив виконати команду, витираючи з обличчя холодний піт і вгамовуючи нервове дрижання рук. Париж залишився позаду, а попереду була довга й небезпечна дорога до абатства Сельєр. Та ще й поруч із трупом ...
Так, стариган дійсно спав, але сном вічним. "Ось я і виконав Ваше прохання, дядечку Франсуа'', - подумав абат, зручніше вмощаючи для дальньої дороги закоцюбле тіло того, чиїм ім'ям згодом назвали ціле століття. Так, no-детективному, було врятовано від ганьби прах одного з найвидатніших синів Франції і людства - великого Вольтера.
Бо хіба не ганьбою було б, коли б Його тіло, немов непотріб, викинули на смітник? Адже саме так вчинила католицька церква з тілом померлої видатної французької акторки Андрієнни Лекуврер. І це та актриса, якій, за висловом Вольтера, "храм присвятив би давній грек". Та що там Лекуврер - Мольєра, великого з-поміж великих, було заборонено ховати в межах кладовища, і його, мов здохлого собаку, зарили за огорожею кладовища (церква посмертно "розрахувалася" за "Тартюфа"). Страх перед такою перспективою, мов дамоклів меч, довгі роки висів над Вольтером, адже він добре знав про люту ненависть кліру до себе. Тому, відчувши наближення смертного часу, він попросив свого небожа, абата Міньо, потай вивезти його тіло з Парижа і негайно поховати, поки церква не довідалася про смерть і не видала заборони на поховання.
Але в церкви скрізь були свої вуха й очі, саме тому абат не став чекати навіть ранку, а виїхав із тілом мертвого дядька в кареті проти ночі. Змилені й запилені коні мчали цілий день, а під вечір нарешті зупинилися неподалік цвинтаря в абатстві Сельєр, що в Шампані. Місцевий пріор швидко здійснив поховальний обряд, і тіло Вольтера негайно зникло у склепінні.
А зранку на паризькому тракті здійнялася рожева від променів ранкового сонця курява. Майже на ходу з карети вискочив чоловік і побіг до абатства, плутаючись у довгих полах ряси, щось волаючи і розмахуючи якимось папером. Пріор удав крайнє здивування тим, що, виявляється, існувала заборона на поховання пана Франсуа Марі Аруе, відомого під псевдонімом Вольтера. Ні, якби він, пріор, був із цією забороною ознайомлений, то, звичайно, й не подумав би ослухатися грізного наказу, але ж що зроблене, те зроблене, то не розкривати ж могилу. Чи розкривати? Що скаже на це пан кур'єр? Паризький кур'єр був явно спантеличений, а могила так і залишилася незайманою. Вольтер ще раз, тепер вже посмертно, "випередив" свого запеклого ворога - католицьку церкву.
Як же починалося й протікало життя, що скінчилося так незвичайно?
А починалося воно звичайно: в сім'ї відомого паризького нотаріуса пана Аруе 21 листопада 1694 року народився хлопчик Франсуа. (Додаток 15, портрет Вольтера ). Сім'я була заможною, мала в Парижі прибутковий магазин, проте дворянського титулу Франсуа успадкувати не міг, адже дворянкою була лише його мати, батько ж був '"плебеєм", а у Франції титул переходив до дітей тільки від батька. Ця обставина згодом відіграла відчутну роль у житті видатного просвітителя, вплинула на формування його негативного ставлення до кастових привілеїв дворянства і зрештою втілилися в блискучій формулі: "Я повірю в те, що дворяни мають більше прав від народження, ніж прості люди, коли побачу, що з лона матері перші з 'являються на світ з готовими шпорами на ногах, а другі - з готовим сідлом на спині".
За наполяганням батька Франсуа готувався стати юристом. Протягом 1704-1711 навчався в привілейованому єзуїтському колежі Людовіка Великого, куди допомогли влаштуватися поважні клієнти того ж таки батька.
Отримав же, за його словами, досить однобоку освіту: "...Я знав лише латину і різні дурниці". Хоча, як відомо, єзуїтська освіта була і залишається однією з кращих у світі. Можливо, це було своєрідним "кокетуванням"' високоосвіченого Вольтера.
Після закінчення колежу Людовіка Великого зблизився з гуртком вольнодумців-аристократів – так званим товариством Тампля. Почав писати вірші у манері рококо - у дусі тодішньої "легкої поезії".
1 вересня 1715 року помер Людовік XIV, за час володарювання якого у Франції не лише розцвів, а й почав відцвітати абсолютизм. Це він гордовито заявив: '' Держава - це я”.
У Франції почався період Регентства (1715-1723), яке було встановлене через малий вік дофіна (принца). При дворі панували більш ніж легкі норми моралі, що й зобразив у сміливих викривальних віршах юний Вольтер. Регентом був герцог Філіп Орлеанський, і от саме цього Філіпа зачепив Аруе, майбутній Вольтер. За це його кинули до Бастилії (17 травня 1717 року), де він просидів 11 місяців.
У в'язниці Вольтер посилено працював. Завершив трагедію "Едіп" . Там само він майже завершив поему "Ліга, або Генріх Великий", яка згодом була переіменована на "Генріаду", написав декілька віршів. За клопотанням друзів Аруе регент вибачив його, і 11 квітня 1718 року Вольтера було звільнено з Бастилії.
Трагедія "Едіп" принесла йому першу і голосну славу, про нього заговорили як про найобдарованішого спадкоємця видатних французьких драматургів П. Корнеля і Ж. Расіна, першого драматурга Франції. До речі, трагедію "Едіп'' він присвятив ... дружині герцога Орлеанського.
За "Генріаду" він удостоївся слави першого епіка Франції ( її порівнювали з "Енеїдою", а Вольтера - з Вергілієм!).
Він став модним, і регент ... призначив йому пенсію. Та Вольтер є Вольтер - зранку весь Париж повторює його відповідь благодійникові: подяку його високості за турботу про харчі (тобто призначення пенсії) і прохання більше не завантажувати себе турботою про його, Во-льтерове, житло (натяк на недавнє ув'язнення в Бастилії).
Однак широке визнання яскравого таланту не вберегло талановитого ''вискочня" (не аристократа) від принижень. Якось його було запрошено на вечірку до аристократичного салону, де він став центром уваги присутніх, передовсім дам. Цього не міг пережити ще один гість - зарозумілий магнат - кавалер де Роган-Шабо, на якого, навпаки, ніхто з присутніх не звертав жодної уваги (про таких, як цей Роган, герой комедій Бомарше Фігаро пізніше скаже, що вони взяли на себе лише одну турботу - народитися). І щоб хоч якось дошкулити вискочню-плебеєві, Роган звернувся до нього принизливо зверхнім тоном: "Пане Вольтере, пане Аруе, або як вас там..." На що запальний юнак із гідністю відповів: "Я не можу похвалитися гучним прізвищем, але тому прізвищу, яке ношу, роблю честь". Роган розлютився і, затаївши образу, в той самий вечір наказав своїм лакеям побити Вольтера палками, що ті виконали із задоволенням (чомусь життєвого успіху не можуть вибачити передусім не ті, до кого прагне вискочень, а колишні "свої", від яких він відірвався). Так було порушено загальнолюдський закон гостинності: люди, які запросили Вольтера, не захистили свого гостя. А Роган-Шабо керував екзекуцією з вікна свого будинка.
"Ображений поет не міг ніде знайти захисту. І це під акомпанемент неприхованих посмішок " друзів"-аристократів. Один з них висловився досить красномовно і однозначно: « І щоб робили ми, аристократи, коли б у панів вольтерів не було спин, які б можна було бити ».
Вольтер буре уроки фехтування і викликає Рогана на двобій, але родичі аристократа заявили в поліцію про заплановану дуель, тоді вже заборонену законом. І знову Вольтер опинився за ґратами Бастилії(17 квітня 1726 року).
І з тих пір боротьба проти кастових привілеїв аристократів стає
одним із наріжних каменів світогляду бунтаря-Вольтера (згадаймо
його фразу про шпори на ногах аристократа й сідло на спині селянина). Вольтера було
вислано за межі Франції (місцем вигнання він обрав Англію).
В Англії Вольтер перебував з 1726 по 1729 рік. Він вивчав політичне життя, філософію, літературу передової тоді країни, оволодів англійською мовою. Його вразили передові погляди англійців, зокрема королівські почесті, з якими було поховано (1727) Ісаака Ньютона (у Франції до вчених ставилися принципово інакше). Особливо ж те, що у Вестмінстерському абатстві, поруч зі склепами великих людей, поховано актрису Олдфілд. У Франції ж актори автоматично відлучалися від церкви.
Саме Вольтер уперше познайомив французів із В. Шекспіром, творчість якого загалом високо цінував, хоча й ставився до неї неоднозначно.
1733 року в Лондоні з'являються його "Філософські листи» -"Листи про Англійську націю". У 1734 році ці листи були видані у Франції. Але їхній підтекст - порівняння Англії і Франції на користь першої (ці мотиви є, зокрема, у "Простакові", адже Гурон приїздить до Франції саме з Англії і постійно порівнює ці країни) - був добре відчутий у Франції, і ці листи були засуджені французьким парламентом до спалення. І 10 червня 1734 року біля будинку французького парламенту кат спочатку прилюдно їх розірвав, потім кинув у казан із киплячою смолою, а потім все це вариво вилив у вогонь, і полум'я пожерло все. А над Парижем (як колись над Руаном) звівся стовп чорного диму...
Пізніше Вольтер, твори якого палали неодноразово, заявив, що спалювати літературні твори - означає розписатися в тому, що не маєш розуму на них відповісти.
Автор спалених листів утік на кордон Лотарингії - у Сіре, в маєток маркізи Габріель Емілії дю Шатле, де прожив до смерті своєї подруги (1745). Там, зокрема, була написана (або дописана) поема про Жанну Д’ Арк - "Орлеанська цнотливиця", за яку Вольтера звинуватили у знущанні над національною героїнею і патріотичними почуттями французів.
1745 року Вольтер знову в Парижі. Людовік XV дав йому титул камергера і призначив придворним історіографом. І знову проблеми: докори друзів, мовляв, борець за просвітницькі ідеали продався за гроші й придворні титули. Правда, Вольтер відповів, як завжди, блискуче: мовляв, найкраще виховувати просвічених монархів, безпосередньо контактуючи з ними. А гроші й чини... Ну що гроші й чини: для чого від них відмовлятися, якщо для їхнього отримання не треба ламати себе, чинити зла іншим і грішити проти істини. "Я люблю Істину, але не люблю мучеництва ", - улюблена Вольтерова приповідка.
Саме історіографічним заняттям Вольтера Україна завдячує тим, що в Європі стало широко відомим ім'я Івана Мазепи.
Тоді ж, 1745, Вольтера обрано членом Французької Академії , хоча до цього двічі його кандидатуру відхиляли. Через рік, 1746 року, Вольтера обрано Почесним членом Петербурзької Академії Наук.
Але зробити з Людовіка XV просвіченого монарха не поталанило. Не поталанило перетворити на просвіченого монарха і прусського короля Фрідріха II, при дворі якого Вольтер перебував 1750-53 pp. Там теж палали твори Вольтера, прямо під його вікнами...
Доживав віку Вольтер у купленому ним маєтку Ферне, на кордоні Швейцарії із Францією. Там, з одного боку, розмовляли французькою, з другого - французька поліція не могла його дістати: все-таки закордон. Там він на свої гроші збудував церкву, на фронтоні якої є відома фраза: "Богові збудував Вольтер".
І знову парадокс: цей напис звеліла зробити людина, яка сказала про церковне мракобісся - "Розчавіть гадину!". Але парадокс лише на перший погляд, адже Вольтер ніколи не ідентифікував Бога й церкву, чітко розмежовуючи любов до Бога і ненависть до його служителів.
І, як логічний висновок, знаменита фраза Вольтера: "Якби Бога не було, його слід би було вигадати ". Але релігійні забобони, культ – все це, за його глибоким переконанням, гальмо просвіти. І він всю міць свого таланту спрямував проти католицької церкви, яка платила йому взаємністю.
У Ферне пройшов найпродуктивніший період його творчості. Вольтер підтримував найтісніші зв'язки з молодим поколінням просвітителів: Д. Дідро, Д'Аламбером, Гольбахом, активно співробітничав у Енциклопедії, де писав з приводу історії, філософії, моралі. Згадана фраза "Розчавіть гадину", якою Вольтер зазвичай закінчував свої листи, стала своєрідним паролем просвітителів у їхньому листуванні. Протягом "фернейського" періоду ним написані зокрема філософські повісті "Кандид, або Оптимізм" (1759) і "Простак" (1767).
Вольтера стали називати "фернейським патріархом". (Додаток № 15, пам’ятник «фернейському патріарху»). Монархи Європи (Катерина II, Фрідріх II, Густав III) наввипередки розшаркувалися перед ним; його називали навіть окремою державою, оскільки при всіх дворах Європи він мав своїх послів. Виникло і пішло гуляти світом слово "вольтерьянство", що означало «вільнодумство, скептичне ставлення до авторитетів», і було водночас негативною оцінкою і компліментом людині, яку називали вольтерьянцем.
У лютому 1778 року, незважаючи на сувору заборону лікарів, Вольтер повернувся до Парижа. Приводом послужила майбутня постановка його нової трагедії, на якій він збирався бути присутнім. Це був справжній тріумф генія. Натовпи радісних парижан сканували: "Слава!'', "Хай живе Вольтер!". Російський просвітитель Денис Фонвізін (автор відомої комедії "Недоросль") так описав ефект, викликаний появою Вольтера в Парижі: "Прибытие Вольтера в Париж произвело точно такое в народе здешнем действие, как бы сошествие какого-нибудь божества на землю ".
На 30 березня було призначено прем'єру. Патріарх французької літератури на своїй блакитній прикрашеній зірками кареті виїхав з дому. Якщо апогеєм талановитого життя є тріумф, то й у тріумфу буває свій апогей. Цей весняний день став апогеєм, апофеозом життя Вольтера.
Спочатку карета зупинилася біля будинку Французької Академії. Академіки зустріли Вольтера овацією і одностайно обрали його головуючим на сесії. Потім він виїхав на постановку.
Коней і карету разом з Вольтером мало не на руках пронесли через усю столицю аж до театру, де якраз ставили його трагедію "Ірина". Театральна площа була переповнена. У театрі Вольтер був зустрінутий ще однією овацією. Важко сказати, куди більше дивилися в той вечір глядачі: на сцену, де відбувалася дія і стояв бюст Вольтера, чи на ложу, де сиділа сама ”модель” для цього бюста. Після закінчення спектаклю усі актори вийшли на сцену й увінчали бюст Вольтера лавровим вінком. І знову глядачам хоч розірвись - одночасно такий самий вінок з'явився в ложі й прикрасив голову старого драматурга. Овації переходили в суцільний рев... Наступного дня один із очевидців написав про все це так: "Скільки б пошанувань не зазнав Вольтер протягом свого життя, учорашній день буз сумніву був найкращим днем його життя ".
А жити залишалось два місяці. Геніальний скептик, володар сміху Вольтер, який навіть для останньої в своєму житті статуї перед скульптором Антуаном Гудоном не міг позувати без посмішки, тоді ж невесело пожартував: "Годі позувати, іду помирати".
А церква все наполягала на повному каятті філософа, і навіть в останній день життя у спальні Вольтера були ченці - раптом покається, це ж так потрібно для громадського резонансу. "Дайте мені померти спокійно ", - останні слова, що їх почули від нього ченці.
Всенародний гучний тріумф і одночасна заборона скромного поховання - хіба це можливо? Ще й як можливо, і його геніальний земляк Віктор Гюго це висловив щонайточніше: "Він покидав цей світ під супровід проклять і благословінь -- проклять минулого і благословінь майбутнього.. Лежачи па смертному одрі, він чув, з одного боку, овацію сучасників, а з другого, гикання і гул ненависті, якої минуле не шкодує для тих, хто з НИМ боровся ".
…І блакитна в зірках карета виїхала до Шампані, везучи померлого Вольтера до безсмертя.
( Додаток 15, статуя Вольтера).
2. Самостійне складання учнями плану до повідомлення творчої групи.
Орієнтовний план
1. Дитинство Франсуа Марі Аруе (Вольтера):
- батько – паризький нотаріус;
- неможливість успадкувати дворянський титул матері;
- здобуття освіти у єзуїтському колежі Людовика Великого.
2. Зближення із гуртком вільнодумців-аристократів.
3. Викривання Вольтером у власних віршах аморального життя при дворі за часів
Регентства.
4. Ув’язнення у Бастилії, плідна літературна праця.
5. Вольтер – перший драматург Франції.
6. П’ятимісячне ув’язнення у Бастилії.
7. 1726 – 1729 рр. – вигнання Вольтера до Англії.
8.1734 р. – Франція спалює твори Вольтера.
9. 1745 р. – Вольтер – придворний історіограф та член Французької Академії.
10. 1746 р. – Почесний член Петербурзької Академії Наук.
11. Тріумф великого мислителя.
12. Таємниця поховання Вольтера.
3.Перевірка виконаної роботи (учні зачитують плани, вносять доповнення), оцінювання відповідей.
4. Розповідь вчителя про ідейний зміст, художню структуру та своєрідність жанру повісті «Простак».
Серед творчого доробку Вольтера повість «Простак» займає особливе місце. Чому? Насамперед, тому, що в ній художньо втілені провідні ідеї доби Просвітництва. Літературознавці визначають жанр твору як філософська повість.
Повість — епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. Філософська повість – це повість, в якій піднімаються важливі філософські проблеми. Проте філософська повість «Простак» має свої жанрові особливості. Насамперед це виявляється у тому, що в ній не лише присутні філософські проблеми – вони є головними героями твору. Головним героєм "Простака" є не Гурон, а ідея «природної людини», її конфлікту із «цивілізованим» суспільством. Не між Гуроном і Гордоном точиться суперечка в Бастилії, а між філософськими концепціями Вольтера і Ж. Ж. Руссо. До того ж логіка розвитку подій обумовлена логікою розвитку філософських ідей, а не образів людей. Герої страждають, помирають, але читач швидше захоплено спостерігає за розвитком філософської думки, ніж співчуває героям.
Головний конфлікт твору - конфлікт між світобаченням «природної людини» і європейського цивілізованого суспільства. Для кращого розкриття конфлікту твору Вольтер так будує повість, щоб герой мав змогу побачити різні прошарки французького суспільства.
Тому твір умовно можна поділити на такі епізоди:
- Гурон і провінціали;
- Гурон по дорозі до Парижа;
- Гурон у Парижі;
- Гурон і Гордон (у Бастилії).
Сама назва повісті Вольтера вказує на її головного героя й характеризує його. На початку твору він так пояснює своє ймення: «Мене завжди називали Простаком, - відповів гуронець, - в Англії це ім'я за мною залишилося, бо я завжди говорю простосердно те, що думаю, і роблю все, що хочу».
ІV. Узагальнення вивченого на уроці.
1.Робота над епіграфом.
Завдання: Як ви розумієте висловлювання Й. В. Гете « Поетичні сили Франції об’єдналися у Вольтері»?
V. Домашнє завдання.
Для всіх учнів.
1. Повторити вивчене про Вольтера. Написати твір на тему: «XVIII вік – вік Вольтера» або « Вольтер і духовне життя Європи XVIII століття».
2. Підготуватися до аналізу повісті за запитаннями:
- Як тлумачили просвітники поняття «природна людина»?
- На які епізоди можна умовно поділити твір?
- Якою є позиція Гурона та цивілізованого французького суспільства щодо мовного
питання?
- Яка із двох сторін виявляє релігійну толерантність, віротерпимість?
- Як ставиться Гурон та французьке суспільство до релігії?
- Хто «перемагає» у конфлікті «природа – цивілізація»?
- Чи є кращим за цивілізованих французів дикун Гурон?
Категорія: Зарубіжна література | Додав: lukiyantchuk (21.02.2017)
Переглядів: 1250 | Рейтинг: 0.0/0
Цікавий світ навколо тебе. Урок позакласного читання
Свійські тварини рідного краю
Слова, слова... Удосконалення тексту із часто повторюваними словами
Українські дитячі пісеньки «Кукуріку, півнику», «Добрий вечір, зайчику». Дитя...
Колір як засіб створення образу. Практична робота «В гостях у казкового персо...
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]